Тема. «Народе мій, до тебе я ще верну…» Життєвий і творчий шлях В.Стуса

Мета: ознайомити учнів із життєвим шляхом і поетичною творчістю Василя Стуса;

Виховувати в учнів гордість за наші національні таланти, почуття любові

до рідної землі.

Тип уроку: урок – зустріч

Обладнання: портрет В.Стуса, виставка творів поета, презентація.

Хід уроку

Організаційно – вступна частина. Мотивація.

… Що міг – я зробив. Що зможу – ще зроблю. Але без України мені моторошно… Прошу тільки вірити, що я нітрохи не змінився… У мене є мій народ… Його муки – то єдина моя скорб.

3 грудня 1978 рік

Сприйняття й усвідомлення учнями нового матеріалу.

Учитель Божа іскра запала в душу маленького хлопчика, що народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінничині.

Учень (в ролі поета) Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід у душі – од маминої колискової «Ой люлі – люлі, моя дитино» Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» хвилює й досі.

Коли мені було 9 літ, ми будували хату. І помирав тато, з голоду опухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам’ятаю коржі із жмиху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова.

То був мій 3-4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчитися. Вже 4 клас скінчив на відмінно – і до кінця школи мав похвальні грамоти. Десь у 6 класі я майже весь «Кобзар» знав напам’ять.

У 1951 році я їздив у село до бабуні. Збирав колосся по стерні. За мною гнався об’їждчик – я втікав, але він верхи на коні наздогнав мене, став видирати торбинку, а я кусав за його гидкі червоні руки. І таку злість мав, що одібрав торбу, а другого дня стерню зорали.

Учитель. З дитячих літ поет гостро відчував несправедливість світу, що оточував його. Обдарований хлопчина закінчив школу із срібною медаллю, Донецький педагогічний інститут – із червоним дипломом.

Працюючи вчителем в сільській школі, був призваний до служби в армії. Після служби працює вчителем у м. Горлівка. Пізніше став шахтарем, згодом – літредактором газети «Соціалістичний Донбас».

Учень (в ролі поета) Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі… Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.

Учень (в ролі журналіста) Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя – одне стернисте поле,

Але перейти – не помину

Дотягну до краю. Хай руками,

хай на ліктях, поповзом – дарма,

душу хай обшмульгаю об камінь –

все одно милішої нема

за оцю утрачену й ледачу,

за байдужу, осоружну, за

землю цю, якою тільки й значу

І якою барвиться сльоза.

Учень (в ролі поета) Для мене почалися неймовірно тяжкі випробування. Я писав, а мене не друкували. Звільніли з роботи, переслідували, хотіли зламати. «Довіку не буде з мене раба». Я знав, що за мною одного разу прийдуть, знав свою долю, але почував, що мушу її пережити саме так. І в 1972 році з іншими інакодумцями мене засудили.

Учень (в ролі журналіста) Мені здається, що живу не я,

А інший хтось живе за мене в світі

В моїй подобі. Ні очей, ні вух,

Ні рук, ні ніг, ні рота.

Очужілий в своєму тілі. І, кавалок болю,

І, самозамкнений, у тьмущій тьмі завис.

Учитель І він вистояв. Відбувши покарання, у 1979 році повернувся на Україну. За кордоном його знають як визначного митця слова. Виходять його збірки «Зимові дерева», «Свіча в свічаді». Василя Стуса прийнято до почесного клубу письменників з більш ніж 80 країн. А на Батьківщині його знову заарештовують. Цього разу – 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання.

Друге покарання поет відбував у спецтаборі для політв’язнів. Поки громадськість цілого світу боролась за визволення Стуса, табірна система знищувала генія українського народу. Вони топтали його душу, кинули у небуття рукопис останньої збірки віршів «Птах душі»

Учень (в ролі журналіста) Що буде завтра?

Дасть Бог день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже гибій. Отоді вже – гибій,

Простуючи до смерті навмання.

Учень (в ролі поета) «Я оголошую голодовку до кінця», - це були останні слова, які він сказав своїм товаришам, коли його вели у карцер.

Учень (в ролі журналіста) Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті невідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

І чесно гляну в чесні твої вічі

І в смерті з рідним краєм поріднюсь

Учитель. Помер Василь Стус 4 вересня 1985 року, а через чотири роки він був повністю реабілітованиій «за відсутністю складу злочину» 19 листопада 1989 року прах Стуса перевезено до Києва. На автобусі – катафалку з прахом Стуса – на чорному тлі напис: «Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому». Поховано поета на Байковому цвинтарі. Поряд у могили Стуса лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим трагічно запізнілим поверненням на батьківщину пригасити на якусь мить журбу рідних та друзів, а нашу громадянську совість розбудити і відкрити весь жах гіркого каяття.

Слово учителя

В різних життєвих ситуаціях він залишився вірний своїй долі, яку сам обрав. Нині український народ має змогу ознайомитися з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші Стуса піднімають наш дух, достукуються до нашої совісті, до приспаного брехнею сумління. Він серед нас, ми пишаємося ним. Він – наша совість.

Нехай до нього прийде Україна

І зніме хустку, і пов’яже хрест.

Десниця Божа іГосподній перст

укажуть місце, де його калина.

Рефлексія. 1. Що цікавого ви дізналися про В Стуса?

2. Про що ви подумали, коли почули про трагічну долю поета?

Підсумок уроку

Домашнє завдання. Підготувати вірш В.Стуса, який вам найбільше сподобався.

Вкладення
Кiлькiсть переглядiв: 110

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.